Цариця, що й справді мала надиво стрункі та прегарні ніжки, мимохіть посміхнулася, чуючи такий комплімент від простодушного коваля, якого в його запорізькому убранні можна було вважати за справжнього красуня, дарма що мав він надто смагляве лице.
Зрадівши з такої прихильної уваги, коваль хотів був уже розпитати царицю гарненько про все: чи правда, що царі їдять самий тільки мед та сало, і про подібні ж речі; але, відчувши, що запорожці штовхають його попід боки, вирішив замовкнути. І коли цариця, звернувшись до стариків, почала розпитувати, як у них живуть на Січі, які звичаї водяться, то він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, промовив стиха: — Винось мене звідси хутчій! — та й опинився за шлагбаумом.
— Утонув! Їй-богу, утонув! От щоб я не зійшла з цього місця, коли не втонув! — цокотіла гладка ткачиха, стоячи в гурті диканьських бабів посеред вулиці.
— Що ж, хіба я брехуха яка? Хіба я в кого корову украла? Чи кому, може, наврочила, що мені не ймуть віри? — верещала баба в козацькій свиті, з фіолетовим носом, розмахуючи руками. — Та щоб мені води не захотілось пити, коли стара Перерепенчиха не бачила сама на власні очі, як повісився коваль!
— Коваль повісився! От тобі й на! — сказав голова, що, виходячи від Чуба, спинився й протиснувся ближче до тих, що провадили розмову.
— Скажи краще, щоб тобі горілки не захотілося пити, стара п'янюго! — відповіла ткачиха. — Треба бути такій дурноверхій, як ти, щоб вішатися! Він утопився, утопився в ополонці. Це я так само добре знаю, як те, що ти була зараз у шинкарки.
— Соромітниця! Бач, чим стала дорікати! — гнівно відказала баба з фіолетовим носом. — Мовчала б уже краще, негіднице! Хіба я не знаю, що до тебе дяк ходить щовечора?
