Тут завдав він собі на плечі мішок з Чубом та з дяком, але відчув, що він занадто важкий.
— Ні, самому буде важко нести, — промовив він. — А ось, як на те, іде ткач Шапуваленко. Здоров, Остапе!
— Доброго здоров'я, — відказав, зупинившись, ткач.
— Куди йшеш?
— А так, іду, куди ноги йдуть.
— Поможи, чоловіче добрий, мішки віднести! Хтось колядував та й покинув серед дороги. Добром поділимося пополовині.
— Мішки? а з чим мішки: з книшами чи з паляницями?
— Та, думаю, всього є.
Тут висмикнули вони похапцем із тину по кілку, поклали на них мішок і понесли на плечах.
— Куди ж понесемо його? До шинку? — спитав дорогою ткач.
— Воно б і я так думав, щоб до шинку; та не повірить же проклята шинкарка, подумає ще, що десь украли; до того ж я тількишо з шинку. Ми віднесемо його до мене в хату. Нам ніхто не стане на заваді: жінки немає вдома.
— Чи справді ж нема вдома? — запитав обережний ткач.
— Слава богу, ми не зовсім ще без глузду, — сказав кум: — поніс би мене туди чорт, де вона. Вона, певно, тягатиметься з бабами до світу.
— Хто там? — закричала кумова жінка, почувши в сінях гармидер, вчинений приходом двох приятелів з мішком, і відчиняючи двері.
Кум остовпів.
— От тобі й на! — промовив ткач, опустивши руки.
Кумова жінка була така цяця, яких чимало на білому світі. Як і її чоловік, вона майже ніколи не сиділа вдома, а мало не цілісінький день терлася по кумасях та заможних бабусях, хвалила й їла з великим смаком і билася тільки ранками з чоловіком, бо в цей тільки час і бачила його іноді. Хата їхня була удвоє старіша за шаравари волосного писаря; покрівля в деяких місцях була без соломи. З тину видно було самі рештки, бо всяк, хто виходив з дому, ні-
