і зробить усе, що тільки схоче. Піду, адже душі однаково доведеться гинути!»
Тут чорт, що довго лежав без будьякого руху, застрибав у мішку з радості; та коваль, подумавши, що сам він якось зачепив мішок рукою і спричинив сам цей рух, ударив по мішку дужим кулаком і, струснувши ним на плечах, попростував по Пузатого Пацюка.
Цей Пузатий Пацюк справді був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запоріжжя, цього ніхто не знав. Давно вже, років з десять, а може й п'ятнадцять, проживав він у Диканьці. Спершу він жив, як справжній запорожець: нічого не робив, спав три чверті дня, їв за шістьох косарів і випивав за одним духом мало не ціле відро; правда, було куди й улазити, бо Пацюк, хоч на зріст і невеликий, але ушир був досить важкий. До того ж шаравари, які носив він, були такі широкі, що хоч як би він ступив, ніг зовсім не було видно, і, здавалося, винницький кадовб сунув вулицею. Мабуть саме це й дало привід прозвати його Пузатим. Не минуло й тижнів кілька, як прибув він до села, а всі вже знали, що він знахар. Хворів хто часом на щось, зараз кликав Пацюка; а Пацюкові було тільки пошептати кілька слів, і недугу наче рукою хто знімав. Чи траплялося, що зголоднілий дворянин вдавився кісткою з риби, Пацюк умів так до діла вдарити у спину, що кістка прямувала куди їй слід, не вчинивши ніякої шкоди дворянському горлу. Останніми часами його рідко бачили денебудь. Причиною цьому була, можливо, лінь, а можливо й те, що пролазити в двері ставало йому щорік тяжче. Тоді миряни повинні були виряджатись до нього сами, якщо мали до нього потребу.
Коваль не без побоювання відчинив двері і побачив Пацюка, що сидів на долівці по-турецькому перед невеликою діжечкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска стояла як навмисне урівні з його ротом. Не поворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи часом зубами галушки.
«Ні, цей, — подумав собі Вакула, — ще ледачіший за Чуба:
