Мені нудно в хаті жить.
Ой, вези ж мене із дому,
Де багацько грому, грому.
Де гопцюють все дівки,
Де гуляють парубки!
З старовинної легенди
Який чарівний, який розкішний літній день на Україні! Які втомно-гарячі ті години, коли полудень горить серед тиші й спеки, і голубий, безмірний океан, ярливим куполом схилившись над землею, здається, заснув, увесь потонувши в млості, пригортаючи й стискаючи прекрасну в легеньких обіймах своїх! На ньому — ні хмарини; в полі — ні звука. Все наче вмерло; вгорі тільки, в небесній глибині тремтить жайворонок, і срібні пісні летять повітрям на закохану землю, та зрідка кигикання чайки чи дзвінкий голос перепела пролунає в степу. Стомлено й бездумно, наче гуляючи без мети, стоять підхмарні дуби, і сліпучі удари сонячного проміння запалюють цілі мальовничі маси листя, кидаючи на інші чорну, наче ніч, тінь, яку тільки під добрий вітер обсипає золотим приском. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сипляться над барвистими городами, обрямовуваними стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хлібів табором стають у полі й мандрують по його безкрайності. Розлогі віти черешень, слив, яблук, груш, що вгинаються під вагою плодів; небо, його чисте дзеркало — ріка в зелених, гордо
