Коваль неуважно оглядав кутки своєї хати, прислухаючись часом до пісень колядників, що далеко лунали по всьому селу, і нарешті спинив погляд на мішках: «Чого лежать тут оці мішки? Їх давно б час прибрати звідси. Через оту дурну любов я зовсім збожеволів. Завтра свято, а в хаті й досі валяється всякий мотлох. Віднесу їх до кузні!»
Тут коваль присів до величезних мішків, перев'язав їх міцніше і ладнався завдати собі на плечі. Але помітно було, що його думки гуляли бог зна де, інакше б він почув, як зашипів Чуб, коли волосся на голові його прикрутила зав'язка, а здоровенний голова почав був гикати досить виразно.
— Невже не виб'ється з моєї голови ця негідна Оксана? — говорив коваль. — Не хочу й думати про неї; а воно все думається, і як на зло, про неї саму тільки. І як це воно так робиться, що думка проти волі лізе тобі в голову? Що за чорт, мішки наче чогось поважчали! Сюди, мабуть, накладено ще чогось, крім вугілля. Дурень я! Я й забув, що тепер мені все здається важчим. Давніше, бувало, я міг зігнути й розігнути в одній руці мідяний п'ятак та кінську підкову, а тепер мішка з вугіллям не підійму. Скоро вже й від вітру валитимусь… Та ні, — скрикнув він, помовчавши й підбадьорившись, — що я за баба, справді! Не дам нікому насміятися з себе. Хоч би й десять таких мішків — усі підійму. — І бадьоро завдав собі на плечі мішки, що їх не донесли б і двоє дужих чоловіків. — Візьму й цього, — додав, підіймаючи невеличкого, на дні якого лежав, скоцюрбившись чорт. — В цей, здається, я поскладав струмент свій. — Сказавши це, він вийшов із хати, насвистуючи пісні:
Голосніше й голосніше лунали на вулицях пісні та крики. Юрби народу побільшали ще тому, що чимало прийшло з сусідніх сіл. Парубки пустували й казилися досхочу.
