не сподівалася? Може я перебив?.. — провадив Чуб, показавши на лиці жартівливу та значущу міну, яка наперед давала знати, що неповорітка голова його трудилася й готувалася викинути якусь ущіпливу і мудру штуку. — Може ви тут і розважалися з ким!.. Може ти когонебудь і сховала вже, га? — І, захоплений з такого свого дотепу, Чуб засміявся, тішачись у душі, що він сам-один тільки користається з прихильності Солохи. — Ну, Солохо, дай тепер випити горілочки. Я думаю, у мене горло геть замерзло від клятого холоду. І послав же бог таку ніч перед різдвом. Як схопило, чуєш, Солохо, як схопило… От задубіли руки: не розстебну кожуха! Як закуріла метелиця…
— Відчини! — почувся знадвору голос і водночас грюкіт у двері.
— Стукає хтось, — сказав, зупинившись, Чуб.
— Відчини! — закричало ще дужче.
— Це коваль! — промовив, хапаючись за капелюх, Чуб. — Слухай, Солохо: де знаєш, ховай мене; я нізащо в світі не хочу потрапляти на очі отому виродкові триклятому, бодай йому, чортовому синові, набігло під обома очима по пухиреві з копицю завбільшки.
Солоха, злякавшись і собі, метушилась по хаті, мов очманіла, і, втративши голову, сказала Чубові лізти в той самий мішок, де вже сидів дяк. Бідолашний дяк не смів навіть кашлянути, ані закректати з болю, коли сів йому на голову важкий дядько та примістив свої намерзлі на морозі чоботи по обидва боки його скронь.
Коваль увійшов, не кажучи й слова, не знімаючи шапки, і майже повалився на лаву. Помітно було, що він у дуже поганому настрої.
В той саме час, як Солоха зачиняла за ним двері, хтось постукав ізнову. То був козак Свербигуз. Цього вже ніяк не можна було заховати в мішку, ба й мішка такого не можна було знайти. Він був товстіший за самого голову і вищий на зріст за Чубового кума. І тому Солоха повела його на город, щоб вислухати від нього все те, що він мав їй сказати.
