наб'є, чого доброго, клятий виродок!» — І, змінивши голос, відповів:
— Це я, чоловіче добрий! Прийшов вам на втіху поколядувати трохи під вікнами.
— Забирайся к бісу з своїми колядками! — сердито закричав Вакула. — Чого ж ти стоїш? Чуєш! Забирайся зараз таки геть!
Чуб і сам уже мав цей розумний намір; але й прикрим йому здалося, що мусить слухати ковалевого наказу. Здавалось, якась нечиста сила штовхала його під руку й змушувала сказати щонебудь наперекір.
— Що це ти справді розкричався? — промовив він тим самим голосом. — Я хочу колядувати, та й годі!
— Еге! та тебе, бачу, словами не вгамуєш! — Слідом за цими словами Чуб відчув преболючий удар у плече.
— То це ти, як бачу, починаєш уже й битись! — промовив він, трохи відступаючи.
— Іди, іди геть! — кричав коваль, частуючи Чуба другим стусаном.
— Та що ж це ти! — сказав Чуб таким голосом, у якому чути було і біль, і злість, і непевність. — Ти, бачу, не на жарти б'єшся, ще й боляче б'єшся.
— Геть, геть! — закричав коваль і грюкнув дверима.
— Чи ти ба, який хоробрий! — говорив Чуб, залишившись сам на вулиці. — Спробуй підійти! Ач який! Ото велика цяця! Ти думаєш, я на тебе суду не знайду? Ні, голубчику, я піду, піду прямо до комісара. Ти в мене знатимеш! Я не подивлюсь, що ти коваль та маляр. А слід поглянути б на спину та на плечі: я думаю, синці є. Мабуть, добре таки набив превражий син. Шкода, що холодно і не хочеться скидати кожуха. Стривай же, бісів ковалю, щоб чорт побив і тебе і твою кузню, ти в мене попотанцюєш! Бач, клятий шибеник! Проте, його ж тепер нема вдома. Солоха, мабуть, сидить сама. Гм!.. Воно й недалечко звідси — піти б! Час тепер такий, що нас ніхто не застане. Може, й теє буде можна… Ач як боляче побив клятий коваль!
