найкращого в моєму царстві, все віддам тобі. Звелю для тебе зробити золоту кузню, і будеш ти кувати срібними молотами». — «Не хочу, — сказав би я цареві, — ні самоцвітів дорогих, ні золотої кузні, ні всього твого царства. Дай мені краще мою Оксану!».
— Бач ти який! Тільки ж батько мій сам маху не дасть. Ось побачиш, коли він не ожениться з твоєю матір'ю, — проговорила, лукаво усміхнувшись, Оксана. — Але щось дівчата не йдуть… Що воно за знак? Давно б час колядувати. Мені стає нудно.
— Бог з ними, моя красуне!
— Коли б не так! З ними, певно, прийдуть парубки. Ото підуть гулі! Уявляю, яких наговорять смішних історій.
— То тобі весело з ними?
— Та вже ж веселіше, як із тобою. Ага! хтось стукнув! певно дівчата з парубками.
«Чого мені більше сподіватись? — казав коваль сам до себе. — Глузує вона з мене. Я не дорожчий їй за іржаву підкову. Та коли так, то не діжде ж, принаймні, інший насміятися з мене: нехай тільки помічу добре, хто їй більш за мене до вподоби, я відучу…»
Гуркіт у двері та голос: «відчини», що різко зазвучав на морозі, урвали його міркування.
— Стривай, я сам відчиню, — сказав коваль і вийшов у сіни, маючи намір нам'яти з досади боки першому, хто тільки нагодиться.
Мороз подужчав, і вгорі так стало холодно, що чорт стрибав з одної ратички на другу й хукав у кулак, аби хоч якнебудь розігріти змерзлі руки. Не штука, правда, й промерзнути тому, хто товкся від ранку до ранку по пеклі, де, звісна річ, не так холодно, як у нас зимою, і де, надягши ковпак та ставши проти огнища, мовби справжній кухмістер, підпікав він грішників із такою втіхою, як ото господиня смажить на різдво ковбасу.
Відьма й собі відчула холод, дарма що тепло була
