— Хто ж тобі боронить! Говори й дивись!
Тут сіла вона на лаву і знову глянула в дзеркало й стала поправляти на голові свої коси. Поглянула на шию, на нову сорочку, вишиту шовком, і тонке почуття самовдоволення позначилося на устах, на свіжих щічках і відсвітилося в очах.
— Дозволь і мені сісти біля тебе! — сказав коваль.
— Сідай, — промовила Оксана, зберігаючи на устах та у вдоволених очах те саме почуття.
— Чудова, мила Оксана, дозволь поцілувати тебе! — сказав заохочений коваль і пригорнув її до себе, сподіваючись поцілунка. Та Оксана відхилила свої щоки, що були вже на непримітній віддалі від губів коваля, і відіпхнула його.
— Ще чого тобі захотілось? Йому як мед, то і ложку! Геть від мене, в тебе руки цупкіші за залізо. Та й сам ти пропах димом. Мабуть, геть чисто мене забруднив своєю сажею.
Тут вона піднесла дзеркало й знову почала перед ним чепуритися.
«Не любить вона мене! — думав, похиливши голову, коваль. — Їй усе забавки; а я стою перед нею, як дурень, і очей з неї не можу одвести. І все б стояв перед нею, і повік не зводив би з неї очей! Чарівна дівчина! Чого б тільки я не дав, щоб дізнатися, що в неї на сердці, кого вона кохає. Та ні, вона й гадки не має ні про кого. Вона милується сама з себе; мучить мене, безталанного, а я за журбою й світа не бачу. А я її так люблю, як ніхто на світі не любив і ніколи не любитиме».
— Чи правда, що твоя мати відьма? — промовила Оксана й засміялася. І коваль відчув, що всередині у нього все засміялося. Сміх цей ніби враз пройняв серце, тихо заграли жили, а разом і досада запала йому в душу, що не сила його обцілувати це милим сміхом осяяне личко.
— Що мені мати? ти в мене і мати, і батько, і все, що тільки є найдорожчого в світі. Коли б мене прикликав цар і сказав: «Вакуло ковалю, проси в мене всього, що є
