гарна я! Ой, яка гарна! Диво! Яку ж радість принесу я тому, чия буду жінка! Як же милуватиметься з мене мій чоловік! Він нестямиться від радості! Він зацілує мене на смерть!
— Чарівна дівка! — прошепотів, увійшовши тихо, коваль. — І вихваляється вона не дуже! З годину стоїть, видивляючись у дзеркало, надивитися не може, ще й хвалить себе вголос!
— Еге ж, парубки, чи ж вам до пари я? Ви погляньте но на мене, — провадила гарненька кокетка: — як я плавко виступаю; у мене сорочка вишита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам і довіку не бачити пишнішого сухозлоту. Цього всього накупив мені батько, щоб посватав мене найкращий молодець у світі. — усміхнувшись, обернулась вона й побачила коваля
Скрикнула й суворо стала перед ним.
Коваль і руки спустив.
Важко сказати, що відбивалося на смаглявому личку чарівної дівчини: і суворість в ньому видна була, і крізь суворість якесь глузування із збентеженого коваля, і ледве помітна краска з досади тонко розливалася по личку; і все це так перемішалося й таке було невимовно гарне, що обцілував би її мільйон разів — от усе, що можна було зробити тоді найліпшого.
— Чого ти прийшов сюди? — так почала Оксана. — Може хочеться, щоб випровадила за поріг лопатою? Ви всі майстрі підсипатися до нас. Миттю пронюхаєте, як батьків нема дома. О, я знаю вас! Що, скриня моя готова?
— Буде готова, моє серденько, після свят буде готова. Коли б ти знала, скільки попрацював я коло неї: дві ночі не виходив із кузні; зате ніяка попівна не матиме такої скрині. Залізом окував таким, якого не клав і сотникові на таратайку, коли ходив на роботу до Полтави. А як буде розписана! Хоч усю околицю сходи своїми біленькими ніжками, не знайдеш такої! По всьому полю будуть розкидані червоні й сині квіти. Горітиме, як жар. Не гнівайся ж на мене. Дозволь хоч поговорити, хоч подивитися на тебе.
