дина, якій байдужісінько, чи сидіти вдома, чи плентатися з дому, оглянувся навкруги, почухав пужалном собі плечі, і двоє кумів рушили в дорогу.
Тепер погляньмо, що робить, залишившись сама, красуня-дочка. Оксані не минуло ще й сімнадцяти, а вже мало не по всьому світу, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи, і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї говорили, і була вередлива, як красуня. Коли б вона ходила не в плахті та запасці, а в якомунебудь капоті, то порозганяла б усіх своїх служниць. Парубки ганялися за нею юрбами; але, втративши терпець, залишали вередливу красуню й лицялися до інших, не таких примхливих. Один тільки коваль був завзятий і не кидав свого залицяння, хоч і з ним поводились ані трохи не краще, ніж з іншими. По виході батька свого, Оксана довго ще причепурилася та вихилялася перед невеликим, в олов'яній оправі дзеркалом і не могла намилуватися з себе.
— І чого це надумалося людям розславляти, нібито я гарна? — говорила вона, ніби знехотя, для того тільки, щоб хоч про щонебудь побалакати з собою. — Брешуть люди, я зовсім не гарна!
Але майнуле в дзеркалі свіже, жваве, дитячо-юне личко, з блискучими чорними очима, та невимовно привабливою усмішкою, що вогнем пекла душу, враз довело інше.
— Хіба чорні брови та очі мої, — провадила далі красуня, не випускаючи дзеркала, — такі гарні, що вже подібних до них немає й на світі? Яка тут краса в цьому кирпатенькому носі? і в щоках? і в губах? Нібито гарні мої чорні коси? Ой, їх можна злякатися увечері: вони, мов довгі гадюки, переплелись та обплелись круг моєї голови. Я бачу тепер, що я зовсім не гарна! — І, помалу відхиляючи від себе дзеркало, скрикнула: — Ні, таки
