лакати про всяку всячину в дяка, де, певна річ, сиділи вже і голова, і заїжджий бас, і дігтяр Микита, який їздив щодва тижні до Полтави на торг та викроював такі штуки, що всі миряни аж за животи бралися від сміху. Уже бачив Чуб у думках на столі варенуху. Все це було дуже принадне, таки правда; але нічна темрява нагадувала йому про ті лінощі, що такі любі всім козакам. Як би то добре було тепер лежати, підобгавши ноги, на лежанці, смоктати спокійно люльку та слухати крізь чарівну дрімоту колядки й пісні веселих парубків та дівчат, що гуртами товчуться попід вікнами! Він без будьякого сумніву зважився на те, якби був сам; але тепер удвох не так нудно й страшно йти темної ночі; та її не хотілося таки виказати себе перед іншими ледарем чи боягузом. Кінчивши лаятись, звернувся він знову до кума:
— То таки нема, куме, місяця?
— Нема.
— Чудасія, куме! А дай но понюхати тютюну! У тебе, куме, добрячий тютюн! Де ти береш його?
— Де в біса, добрячий! — відповів кум, закриваючи берестяну табакерку, цяцьковану візерунками: — і стара курка не чхне!
— Я пам'ятаю, — провадив Чуб своєї: — мені покійний шинкар Зозуля привіз якось тютюну з Ніжена. Ех, і тютюн же був! Добрячий тютюн був! Ну то як же, куме, що будемо робити? Аджеж темно надворі.
— То, мабуть, залишимось дома, — мовив кум, взявшись за клямку дверей.
Коли б кум не сказав цього, Чуб, мабуть, зважився б зостатись; але тепер його ніби щось під'юджувало йти наперекір:
— Ні, куме, ходім! Так не годиться, треба йти!
Сказавши це, він уже й досадував на себе, що сказав. Йому було дуже неприємно плентатись такої ночі, та його потішало те, що він сам умисне цього захотів і зробив таки не так, як йому радили.
Кум, не показавши на обличчі ані знаку досади, як лю-
