Сторінка:Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки (1935).djvu/111

Ця сторінка вичитана

собі туди ж таки. Найприкріше те, що він, певно, уявляв себе краснем, а постать у нього — глянути сором. Пика, як каже Хома Григорович, мерзота над мерзотами, проте і він любощів прагне! Але на небі й під небом так потемніло, що нічого не можна було вже бачити, що там коїлося далі між ними.

 

— То ти, куме, кажеш, що не був іще в дяка у новій хаті? — говорив козак Чуб, виходячи з свого дому, до сухорлявого, високого, в короткій кожушині дядька, оброслого бородою, з якої було видно, що вже тижнів зо два чи й більше не доторкався до неї скісок, яким звичайно дядьки голять бороди, не маючи бритви. — Там тепер буде славна пиятика! — провадив Чуб далі, скрививши в усмішку обличчя. — Якби тільки нам не спізнитись!

Тут Чуб поправив свій пояс, що тісно переперізував кожуха, глибше насунув свою шапку, стиснув у руці батіг — страх та кару для в'їдливих собак, але, поглянувши вгору, зупинився…

— Що за дідько! Дивись! дивись, Панасе!..

— А що? — мовив кум і підняв свою голову теж догори.

— Як то що? Місяця нема!

— Що за лиха година! Таки й справді нема місяця.

— То ж то й воно, що нема! — виговорив Чуб з деякою досадою на незмінну байдужість кумову. — Тобі, мабуть, й за вухом не свербить.

— А що маю робити?

— І треба ж було, — провадив Чуб, утираючи рукавом вуси, — якомусь дядькові — бодай йому, собаці, зранку не довелося чарку горілки перехилити! — устряти… Далебі, наче на сміх… Навмисне, сидячи в хаті, заглядав у вікно; ніч — навдивовижу! Ясно, сніг вилискує проти місяця. Все було видно, як удень. Не встиг ступити за поріг, і на тобі, хоч око виколи!

Чуб довго ще бурчав та лаявся, а в той же час роздумував, на що б його зважитися. Йому он як хотілося поба-