Останній день перед різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати та славити Христа[1].
Мороз брався дужче, як зранку; але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом чути було за півверсти. Ще ні один гурт парубків не з'являвся під вікнами хат; тільки місяць зазирав до них крадькома, немовби викликав дівчат, що прибиралися та чепурилися, хутчій вибігати на рипучий сніг. Аж ось з димаря одної хати посунув дим і пішов хмарою по небу, і разом з димом вилетіла відьма верхи на мітлі.
Якби на той час проїздив сорочинський засідатель трійкою обивательських коней, в шапці з баранячим обводом, зробленій на уланський кшталт, в сивому кожусі, підбитому чорним смушком, із диявольськи заплетеним нагаєм, що ним мав він за звичай підганяти свого візни-
- ↑ Колядувати — це, по-нашому, співати під вікнами проти різдва пісень, що називаються колядками. Хто колядує, тому завжди кине в торбу господиня, чи господар, чи хто там зостанеться вдома, ковбаси, чи хліба, чи шага мідного, — хто чим багатий. Розказують, нібито був колись такий ідол Коляда, котрого мали за бога, та ніби з того й повелися колядки. Хто його знає? Не нам, простим людям, про це розбалакувати. Торік отець Йосип заборонив був колядувати по хуторах, кажучи, нібито цим люди догоджають сатані. Одначе, правду казавши, в колядках ні слова немає про того Коляду. Співається часто про Христове різдво, а при кінці кажуть на здоров'я господареві, господині, дітям та всім у хаті. Зауваження пасічника.
