Сатурн має сопутників? І от з такими думками величезне число людей ведуть свій шлях.
Поки Олександер Македонський розмовляв у домі художника про річі йому відомі — всі його слухали з задоволенням; але як тільки почав він судити живопись — картина змінилася; і тільки коли художник шепнув на вухо царю, що навіть краскотери з нього сміються, царь зрозумів і перестав. Почула розумна ліодина, що царь не може мати часу вникати ще й у живописні тайни, А от великому числу людей не достає Олександрового розуму. Коли хто прославився в якій науці, то він уже й про все судить, забуваючи, що людського віку не стає, аби добре знати хоч одну науку.
Але ні про одну науку не розсуждають так відважно, як про ту, що робить людину блаженною. Правда, розсуждати й досліжувати похвально, але братися за верховенство — недобре. А між тим усі думають, що кождому то легко знати. Не тяжко відшукати дорогу, але ж бо її ніхто шукати не хоче, усякий іде своїм шляхом, та ще й другого веде. Про щастя проповідує історик, про нього ж благовістить химік, його ж шлях похазує фізик, льогік, граматик, землемір, воїн, одкупщик, часовщик, вельможний і простий, богатий і убогий, живий і мертвий. Всі на сідалищу учителів сіли, кождий собі ту науку присвоїв. А між тим одно діло знати вершини ріки Нилю й плян Лябіринту, а друге — розуміти суть щастя. І не попадаєш ти в царство спокою, хоч і знаєш, хто заснував Атени. І не того можна назвати несмисленним та непросвіщенним, хто не знає, де Великий Океан, а де Середземне море, а того, чия душа не чує Господа свого. Море від нас далеко, а Господь в серці нашім єсть.