летіти не можуть. Отак і наші серця мечуться й мучаться в стінах видимости. Бо що може бути вужче й тісніше видимости?
Як же ж нам вилетіти звідти, коли ж ми давно, з самого дитинства напоєні лукавим духом, засіяні зміїним насінням, щоби тільки одну видимість, зовнішню тьму любити та за нею ганятися? Чи вилетить же, як птиця, серце наше з клітки землі?
Ох, не вилетить — бо ми не віримо, що зверх видимости є ще щось, чого не можемо полапати й аршином поміряти. І хоч приймемо насіння благословенне, начало спасенія нашого, але воно буде у нас безплодне — бо ми любимо зовнішність, звикли до неї і не можемо подумати, що видимість може зогнити, як зерно, але невидима сила зостанеться. А без того согниття новий плод ніяк не може родитися.
З ким можна зрівняти істинну людину?
З повним і добрим колосом пшенишним. Чи не в зерні закрилося все і чи не весною виходить, движиме невидимою силою? І тоді зерно починає давати щось нове, коли зовнішність уся вже на нім зогнила, і те нове — то вже не від плоті, а від Бога.
Підійми ж від землі думку свою і зрозумій, що носиш в собі людину від Бога рожденну. Побачив ти в зерні легеньку зовнішність, в котрій закрилася таємно дійсність невидимого Бога — поглянь тепер і на себе. Старенька солома не боїться погибелі: як із зерна вона вийшла, так в зерні й закриється. Чого ж ти трепещеш? Не бійся. Роскрий своє серце для приняття віри, бо яке ж то сильне зерно в тобі, в самім тобі! Небо видиме і земля — все в твоїм зерні сокрите.