Бичок. Не люде то, а недолюдки! Бач, вже їм життя моє по божому та моє чесне повоження з людьми завадило гірш болячки, через те й пащекують.
Мартин. А так, так… За для того, мовляв і язик у роті, щоб він теленькав.
Бичок. Ото, государю мій милостивий, заздрість тими людьми орудує і примушує їх лихословити на кожного чоловіка. (Зітхає). Я ж кажу, що инший, почувши про себе такі речи, сказав би: «не варт після цього робити добре людям, хай їм враг…!» Ось що инший сказав би.
Мартин. Ну да, ну да!
Бичок. Я цього нікому не скажу; ніколи я не зверну з того шляху, на який напутив мене сам Господь, і яким належить іти кожному богобоязному чоловікові; я ніколи не перестану допомогати кожному бідоласі, як і дотепер допомогав, і кожного визволятиму з оказії й навчатиму на все, як найкраще…
Мартин (зітхає). Спасенна ви душа!
Бичок. Нехай мене замісць дяки кленуть, нехай, навіть, плюють мені межи очі, а я зі свого шляху не зверну!…
Мартин. Спасенна ви душа!… Ну, й голова ж у вас!… Не даром вже й старшина каже про вас: «у тій голові розуму, мов два клало, а третій топтав!.»… Слухайте сюди, що я вам казатиму: нехай що хочуть базікають, а я плюю на те пащекування, ніхто мені не заб'є баки!… А вже коли Мартин плює, то й ви плюйте!…
