Андрій (сам). Важко бути вольним і не мати волі, страчувати сили на чужу користь: чужу ниву обробляти а свою занедбати. А ще тяжче не знати просвітлої години і не бачити краю гіркій праці! Побила вже лиха година, як чужа нива та позичений серп! І невже так і гнутись до віку? Ні, ще навкруги мене засяє ясне сонечко, ще доля всміхнеться. Один рік попрацювати до втоми, до знесилення і лихо одлине!.. Допік ти мене, Осипе Степановичу, твоєю ласкою: «Позику, каже, знаєш, а на віддачу не дбаєш» Я не дбаю, я не працюю? Грудина та спина про те знає та оці кістляві руки в пухирях! Добрий ти чоловік, Осипе, тільки не впадай тобі в руки, живцем облупиш. Ти допомогав мені і радив, спасибі, доки не скрутив мене, мов налигачем, твоєю позикою? І зараз мене порадив, тільки що ця твоя порада гірш ніж зрада: вирвав ти в мене слово твоїм доріканням, я з гарячу дав його і тепер вже ні за що не зламаю! Краще б ти мене ножем порснув та не корив, гадино, твоїми грішми! Витяг ти з мене жили, щастє моє надламав, серце мов кров'ю облив! Сліз ще не випив моїх, багато ще їх зосталось!.. (Витирає очі рукавом). Сором плакати козакові! А Олена? Що з нею буде, як довідається про неминучу тяжку розлуку? Ох, та не можу ж я далі терпіти, гнутись і вклонятись перед тим, що моїм же салом та по моїй шкурі маже, що користується моєю крівавицею і за мою гірку працю мене ж зневажає!… Скрепись серце, висохніть очі!…
Олена (виходить). Ти тут, Андрію?
Андрій (здрігнув). Олена!?
