Олена (виходить з-за лаштунків збентежена). Куди ж це мати пішли? (Гукає). Мамо, мамо!.. Певно до глитая пішли! Вже збірщики поцінували телицю, ось-ось і до скрині доберуться, либонь і одежу хочуть цінувати… (задумується). Чи давно ж була тая годинонька, що тільки й думок мені було, щоб побачити милого, почути його любую розмову, пригорнутись до його серця! А вже воно ніби в сні мені ввижається; вже мій рай пахучий заростає терном колючим і вже безпечне та світле щастя, мов пташечкою проминуло, мов вихрем пронеслося… Тільки иноді ніби ще замиготить перед очима весела згадка про те щастя і піддурить на мить хворе серце, а через хвилину знов у душу заповзає сумна думка і заквітчує її отрутою-зіллєм! Невсипуче щоденне бідування з'ятрюється в душі незгоєною болячкою і придавлює її, мов скибою важкою. Тяжко жити в світі зі щирим коханням! На що бідним людям в грудях чуле серце? Чи не легче б було жити, без почуття, бідкатись з холодним серцем? (Закрила рукою очі).
Стеха (вже під чаркою на порозі). Воно правда, добродію, що краще, як хата добре вкрита, а свита гарно зшита!… Ну, то вже коли хвортуна плаче…
