Бичок. Я щось не збагну, про що ти верзеш?
Вустя. Верзу? Треба б було тоді, як ви вскочили за мною в комору та почали чорт-зна що плести, гукнути на чоловіка, та при ньому надавати ляпасів, щоб аж морда спухла, о тоді б ви не звеличали мене придурковатою.
Бичок. Нічого я такого не пам'ятаю.
Вустя. Стида у вас нема! Коли б не сором, гукнула б на все село: гляньте, люде добрі, на цього спасельника. Тьфу, мерзото… (Пішла в шинок).
Бичок. Ач яка… Тихоня, тихоня, а як придивишся, так в ній ціла купа чортів! (Оглядається). Гаразд, що вона не пащекувата; а друга ославила б… А полові воли Мартинові добрі, заплющивши очі сто вісімдесять дадуть. Хіба накинути рублів з п'ять? Мабуть прийдеться, доки Мартин до розуму не дійшов.
Стеха (йдучи вулицею голосить). Ох матінко, цінують, цінують! Одна-одним коровка зостанеться!… Чим же я содержуватиму дітвору дрібненьку?…
Бичок (прислухається). Хто це? Оленкина мати! (Йде на зустріч). Государине моя, чого це ти так голосиш? Що там за притичина трапилась? Сором тобі, государиня моя, так бідкатись!… Чи не я ж колись пеклувався про тебе, чи не я ж що разу визволяв тебе з усякої оказії? Правда, що я тепер вже не вхожий до твоєї господи, вже більш року не знаю, як і двері відчиняються в твоїй хаті, то й не знаю як там і
