Сагайдачний сидів і дивився на море і всякі думки снувалися йому в голові. Думалося йому, що ось Кафу вже зруйновано, а тепер надходить черга Синопові. Не раз уже козаки плюндрували його, та й знову дадуть доброго чосу. Добре було б і Цареград мушкетним димом окурити, завдати страху султанові турецькому; та й до города Козлова навідатись і до щенту зруйнувати його, бо тяжкого лиха дознавали в йому невільники. А тоді вже й на відпочинок додому, на тихі води, на ясні зорі, у край веселий…
Але цього мало здавалося Сагайдачному. Йому хотілося зробити Чорне море — козацьким морем, осісти в Криму, винищивши в йому зовсім татар та турків, збудувати фортецю на високому Чатирдазі і звідти гукнути за море до султана: „Сидіть, турки, тихо!“
Побував думками Сагайдачний і на веселій Україні, і в панській Польщі, і в похмурій Московщині, і в рідному Самборі…
Подивився Сагайдачний на козаків, як вони весело бавилися з татарочкою і звелів привернути чайку до великої ґалери, що пливла недалеко, везучи визволених невільників.
Сагайдачний зійшов на ґалеру. За ним пішли Мазепа та Небаба. І татарочка простягала рученята до ґалери.
— Глянь, і вона за батьком!
— Понесіть її: нехай і вона подивиться!
Олексій Попович узяв дитину на руки і обережно поніс на ґалеру.
На ґалері повно було визволених невільників. Вони були здебільшого страшно худі, змучені тяжкою неволею, з ранами од кайданів. Своє невільницьке рам'я вони геть поскидали, а повдягали пишне вбрання, що поздирали з своїх панів. Через
