Сторінка:Гетьман Петро Сагайдачний (1922).djvu/93

Цю сторінку схвалено

— Чого ти плачеш, дівчинко? — ласкаво спитав вин татарочку.

Дівчинка, побачивши чужу людину, ще дужче заплакала.

— Та не бійся, дівчинко! — ласкаво вмовляв Олексій Попович. — От бісове! яке ж гарненьке! Ну, йди ж до мене, не бійся!..

І він узяв дівчинку на руки і гладив їй кучеряве волоссячко. Потім витяг з кишені медяник, що взяв десь тут же в крамниці і почав його пхати дівчинці в руки.

— На́ медяничка, їж, — він солодкий! А де ж твоя мама? — допитувався він у дівчинки, забувши, що вона його не розуміє.

Звідусіль сходилися на майдан козаки, несучи всяку здобич, і хоч яке страхіття було навкруги, та вони не могли вдержатися, щоб не сміятися, дивлючися на Олексія Поповича з дівчинкою.

— Поповичу, де це ти дитинку взяв? — питали одні.

— Не знаєте? Та це ж його дитина. Це ще як він у неволі тут був, так придбав собі, — одказували їм товариші.

А тим часом почалася пожежа й на морі: Небаба запалив турецькі судна.

— Ого, вже Небаба запалив свою люльку! — гукали козаки.

— Добре старий справляється…

— Гей, хлопці, розступіться! Пустіть! — кричав хтось.

Козаки розступилися та аж не стямилися з дива: Хома, зігнувшися мало не до землі, тарабанив на плечі гармату.

— Та це Хома! Гляньте, хлопці, гармату несе!

— Матінко! Сам один гармату тарабанить!

— Ото Вернигора!