Брама відчинилася і в неї сунули козаки.
Позапалювавши понав'язуване на ратища, вмочене в смолу, прядіво, козаки, вигукуючи, побігли вулицями, запалюючи все, що могло горіти.
Кафа взялася вогнем. Знявся великий вітер і полум'я страшно гоготіло. Люде, попрокидавшися, несамовито кричали; ревла поперелякувана худоба; визволені невільники, радісно вигукуючи, розбивали камінням свої кайдани… Але над усим галасом панував крик: „Алла! Алла!“ То кричали до Бога турки й татари, побачивши страшних запорожців.
Незабаром по вулицях уже лежали трупи, а над ними тужили жінки; та козаки жінок не займали.
Рятуючись од козаків, татари й турки стрибали вниз з високих міських мурів; кому пощастило не покалічитися, впавши, ті кидалися в море, щоб допливти до якогось корабля, або тікали в гаї та в гори.
На той майдан, де торговано невільниками, почали козаки зносити всяке добро: крам із крамниць, мішки з золотими та з срібними грішми, дорогу зброю, одежу, кінську збрую.
Чудові тополі та кипариси займалися і згоряли як свічки. Зграї переляканого птаства вилися над пожежею і падали в полум'я. Все було червоне від проміття: і будівлі, і міські мури, і обличча в людей, і здавалося, що горить усе.
— Бий об каміння младенців їх! — кричав Олексій Попович. Він десь уже добре випив і точучися вийшов на майдан. — Бий об каміння младенців їх! Бий! Ріж!
У цю мить маленька кучерявенька татарочка босенька вибігла на майдан, голосно плачучи. Олексій Попович побачив татарочку.
