ві-ледві, мов крізь сон, плескалося в сонні береги.
Не спали тільки козаки. Ще завидна, як Сагайдачний, Небаба, та Олексій Попович припливли з Кафи, козацтво почало готуватися до бою: оглядали зброю, набірали набоїв, губки та натертого порохом прядіва. Сагайдачний визначив, хто що має робити; а як ніч оповила землю, чайки лавами тихо попливли до Кафи.
Половина чайок під приводом Небаби та инших курінних отаманів стала на морі, щоб оддалік пильнувати турецьких кораблів, що стояли в пристані, а останні чайки, під приводом Сагайдачного, пристали до берега трохи ліворуч од Кафи і сховалися за горою.
Тихо-тихо повилазило козацтво з чайок, покинувши в їх на варті кілька молодчих козаків. Тихо йшли козаки берегом; часом тільки камінці зашарудять у їх під ногами, та й те мало було чути за плескотом морських хвиль, що розбивалися об берегове каміння.
К півночі козаки дійшли до гори, що знімалася праворуч од Кафи; унизу темніли міські мури, похмурі башти та тонкі минарети. Дмухнув вітрець, і на горі зашуміли дерева. Півні заспівали в Кафі…
Хтось брязнув шаблею.
— Якій там біс бряжчить? — сказав хтось тихо, але згрізна.
Ніхто не озвався. Десь на міських мурах крикнув пугач.
— То гасло з городу від наших, — пошепки сказав Олексій Попович.
— Гляньте, гляньте, хлопці! тож вона летить! — так саме пошепки сказав хтось.
— Хто летить? Де?
— Он під небом летить… Біла бранка…