ни готові були клясти той нещасливий день, у який вирушили з рідного краю. Чи на те ж хрищено їх святою водою з Москви-ріки, щоб загинули вони в цьому проклятому Дніпрі?.. А дома ж у їх жінки, діти, родичі… Не судилося вже їм бачити свого рідного краю!..
Байдак здрігнувся і шубовснув униз… Москалі попадали і позаплющували очі… Їх облило вовою… „Господи! прими духъ мой съ миромъ“!.. шепотіли вони.
— Уставайте, панове москалі! Дякуйте Богові! Перепливли Ненаситець! — гукнув над ними знайомий голос.
Вони підвелися й поросплющували очі. Сивоусий козак сидів на мокрому ослоні і роспалював люльку. Страшна водяна гора, вкрита білим шумом, ревла далеко позаду. А на її білому гребені чорніли байдаки, перепускаючися через страшний поріг… Ще побачили вони на правому березі хатки і край води, і на кручі. Кільки човнів-душогубок гойдалося на воді, недалеко од берега і в кожному було двоє або троє людей…
Враз на задніх байдаках счинився страшенний галас і до переднього байдака долинули вигуки:
— Задній байдак перекинуло!
— Люде топнуть! Рятуйте!
— Рятуйте, хто в Бога вірує!
І справді, нижче порога, серед збурених хвиль, наввиринки крутився байдак. Його крутило й несло мов тріску. То там, то там з води вистромлювалися козацькі голови — то козаки змагалися зо смертю…
Побачивши лихо, всі човни-душогубки полинули рятувати людей. Всі байдаки теж повернули і попливли проти води рятувати товаришів. З човнів кидано в воду кодоли, простягано весла; козаки хапалися за їх і так доставалися в човни.
