Сторінка:Гетьман Петро Сагайдачний (1922).djvu/89

Цю сторінку схвалено

Старець мало не скрикнув — чи то з радощів, чи то з переляку.

— Олексієчку, ріднесенький мій!

Олексій Попович нахилився до дідової мисочки, положив у неї срібну грошину і перебірав накидані туда мідяки, ніби беручи собі здачу.

— Оликсієчку, хиба ти знову в неволі? — питався боязько старий.

— Ні, дідусю… Ми прийшли сюди вдвох із батьком кошовим, Петром Сагайдачним…

— З Сагайдачним! Мати Божа!

— Я тут, старче Божий, — стиха озвався Сагайдачний, нахилившися до дідової мисочки, — козаки стоять чайками на морі. Нам треба, щоб уночі нам одчинено міську браму…

— Щоб уночі напасти на Кафу, — пояснив Олексій Попович.

Старець слухав ті слова і аж тремтів з радощів. Сам Сагайдачний тут, той Сагайдачний, що турки й татари жахаються, тільки і'мя його почувши, тепер ось він сам тут і козаків привів Кафу руйнувати, невільників визволяти…

— Батьку отамане і ти, Олексієчку, — сказав він тихесенько, — тікайте ви зараз із Кафи, щоб вас тут не вхоплено; а я піду до до Івашка-потурнака, санджакового[1] клюшника. Може вблагаю його одчинити вам браму.

Попрощавшися з Опанасовичем, Сагайдачний і Олексій Попович пішли з Кафи до свого каюка.

 

 
XII. Запорожці в Кафі.

Ніч. Небо, густо цвяховане зорями, спускалося над морем. Тихо, тихо було всюди. Сон обгорнув усе: і Кафу, і гори, і навіть море, що лед-

  1. Санджак — турецький губернатор.