Сторінка:Гетьман Петро Сагайдачний (1922).djvu/83

Цю сторінку схвалено

нуезькі будівлі, попсовані турецькими окрасами; велика пишнота і тут же огидна брудота; палаци і купи сміття перед ними; шовкові, злотом гаптовані вбрання на одних і брудне рам'я на других; нахабні задоволені обличча башів та яничарів і пригноблені сумні обличча злидарів та невільників; позолочувані сап'янці в багачів і виплетені з осоки постоли в невільників-москалів; зброя в башів на золотих ланцюгах і залізні ланцюги на руках, на ногах, а то й на шиї в бідних невільників; коні в шовках та в златоглавах[1], і людські спини, нічим не прикриті, опріче шрамів та синяків. Всюди роскоші, багатство безмежне і тут же страшенне убозство, безмежне горе… І серед усього того натовпу людського ні одного личка жіночого.

Але ж ні… Он воно, любе жіноче личко у холодку під кипарисом… заплакане личко…

Заплакане, бо то козаки опинилися вже на невільницькому базарі.

Базарь був на великому майдані, обсаженому з усіх боків стрункими тополями та журливими кипарисами, — „майданом сліз“ прозвали його невільники. Палюче соняшне проміння іскрило в срібних струмочках води, що лилася з водограїв. Саме в той час на майдані був торг. Покупці вибірали собі невільників та невільниць, а купці вихваляли їх: усі мужчини в їх були дужі й спритні до роботи, а всі жінки надзвичайно вродливі. Гомін, лемент, сміх, якась дика татарська музика і серед усього того галасу тихий плач жіночий і жалібний спів… Козаки зараз пізнали, що то хтось співає думу „Невільницький плач“. Не раз, слухаючи, як співав кобзарь той „Плач невільницький“, плакали й вони там, у своєму краю.

 
  1. Златоглав — парча.