дили вони по своїй Московії, бували і в Сібіру, багато річок бачили, а такої, як Дніпро, не доводилося ще їм бачити.
— Зѣло хорошъ! За то и страшенъ! — казали москалі.
А спереду знову реве все грізніше та страшніше… І через Тягинський поріг перепустилися, а воно все реве.
— А что зто реветь тамъ, панъ атаманъ? — спитав посол.
— То дід реве.
— Какой-чу дѣдъ?
— Дід Ненаситець… Там єсть чому ревти. Страшний!..
От стало видко гострі шпичасті скелі, що перегородили Дніпро впоперек. Вода, стиснена величезним камінням, билась об його і кипіла, а вирвавшися з межи скель, ревучи падала вниз. За ревом та клекотом не чуть було людського голосу, хоч би як хто кричав. А над порогом хмарою знімалися водяні бризки і в їх ясно блищала веселка.
Чути було, що байдак несе надзвичайно прудка течія. І стирник, і гребці, і инші козаки мов кліщами вчепилися за довге стерно. Голосу стирникового не чуть було, а тільки видко було, як у його під вусами раз-у-раз роскривався рот; він, не моргаючи, дивився все в одно місце — в страшну пащу між кам'яними зубами: треба було накерувати байдак у ту пащу, саме в середину, щоб не черкнутися об гостре каміння, що стирчало з боків.
Сивоусий козак глянув на москалів і показав на небо, ніби кажучи: „Моліться — тільки на Бога й надія“…
Москалі зрозуміли його німую мову і впали навколішки… Тиха, спокійна хоч і каламутна річка Москва в ту хвилину здалася їм дивно гарною і во-
