плив од чайок. У йому сиділи Сагайдачний, Небаба і Олексій Попович.
Козаки довго пильнували очима каюка, аж поки він став такий, як муха, а потім і зовсім зник.
А каюк тим часом помалу підпливав до Кафи. Все виразніше вимальовувалися на блакитному небі та на гірських узбіччах похмурі кінчасті башти фортечні з вузенькими віконцями та з дірками, в які визирали гармати. Башти півколом спускалися до моря; а нижче були такі ж похмурі міські мури з залізними гаками; на ті гаки за кару кидано з мурів бідних невільників і вони, настромившися на гаки, вмірали в тяжких муках. Птахи та черви об'їдали тіло, а кістяки довго ще висіли й торохтіли, як повійне вітер. З-за тих похмурих мурів визирали мечети[1] з круглими, ніби окатими, банями та високі тонкі минарети[2] з позолочуваними півмісяцями зверху і з вузькими довгастими вікнами внизу. Визирали з-за мурів і будинки з рівними мов поміст дахами, обплетені всякими ростинами, пообсажувані темними замисленими кипарисами. Вулиці йшли по горі півколом одна над одною і це виходило дуже гарно.
Козаки дивилися на той чудовий город, а серце їм нило з тяжкого болю…
Та й було чого серцеві боліти…
В Кафинській пристані повно було кораблів, ґалер чи каторг та инших усяких суден. Великі й малі прапори всякого коліру маяли на їх. На суднах метушилися якісь небачені люде в усякому дивному вбранні. Чути було розмови всякими мо-
