увесь тодішній християнській світ. В далечині, повиті злегка туманом, стояли по над блакитним морем сірі башти та позублені мури; високо знімалися вгору білі шпичасті минарети з золотими півмісяцами зверху. А геть далі знімалися сірі гори, порослі темно-зеленим деревом. На пристанях, мов ліс, чорніли щогли з галер чи каторг турецьких, та з усяких суден: італійських, еспанськихъ, голендерських, — яким пощастило допливти до блакитноводої пристані в Кафі.
— Так оце та Кафа проклята! Оце та неволя бусурменська! — говорили козаки.
— Вона ж, вона, Іродова! — одмовляв Небаба.
Вранішнє сонце осявало Кафу і ввесь південний берег кримський, і козаки до схочу могли надивитися на ту дивну країну, в яку лагодилися вступити. І думалося їм, що може кому доведеться навіки там заснути від ворожої кулі чи шаблі, а кому — здобути кайдани на руки та на ноги та й вік звікувати в тяжкій неволі…
Небаба стояв у чайці поруч із Сагайдачним та з писарем Мазепою. Коли це він почав до чогось пильно придивлятися.
— А ну, пане писарю, озвався він до Мазепи, — в тебе очі молоді, дрібне письмо читають, — глянь лиш отуди, що то там ворушиться.
— Де, пане Хвилоне? — спитав Мазепа.
— А онде… щось чорніє на морі.
Небаба показав на море ліворуч од Кафи. Мазепа наставив руку над очима.
— Бачу, бачу: може татари-рибалки пливуть, а може що инше.
— Та то, дядьку, каюк татарський, — озвався Олексій Попович. Він добре знав Крим, бо вже скуштував кримської неволі.
— Та вже ж каюк, — сказав Сагайдачний.
