— А почитай нам, Олексію, з святого письма, а ми послухаємо та подякуємо Богові за рятунок, — прохали деякі козаки.
Попович виняв свою товсту книгу, що зовсім змокла, розгорнув її і почав перегортати мокрі картки, чогось шукаючи, а знайшовши, сказав:
— Мабуть оце прочитаємо: посланіе апостола Павла до Тимохвія — про повагу до старих людей.
— Добре, добре! Читай!
Олексій перехрестився і почав читати ще й досі тремтячим голосом:
— Чадо Тимохвіє! Старцю не твори пакости, но утішай яко же отця, юноши — яко же братію, стариці — яко же матері…“
— Ось і сонечко! — радісно скрикнув Хома і перепинив читання.
Кільки день уже пливли козаки морем. Після бурі година стала гарна та тиха і козаки пропливли вже повз увесь західний беріг Криму, увесь час пливучи від його так далеко, що він здавався вузенькою хмаркою на обрію; нарешті опинилися вони проти південного берега. Ні разу вони ні з кім не спіткалися, бо як помічали на морі якесь судно, то роздивлялися своїми бачучими очима, куди воно пливе, та й звертали так, щоб з ним не зустрітися. А їх помітити здалека не можна було, бо чайки були дуже низенько над водою.
Тепер вони підпливли до Криму вже ближче, але все ж так, що з берега не можна було їх побачити, а їм берег було видко. Дивуючися та жахаючися роздивлялися молоді козаки на величну красу південного Криму, того Криму, про який
