линув сокіл-білозерець, жалібно квилючи. Щось та віщують оті таємничі призвістки!..
Аж ось на сході з'явилася хмара. Вона росла швидко-швидко, прибіраючи собі всякі химерні постаті, надималася, мов жива, лізла з під обрію все вище й вище і заступала небо. Море почало чорніти і подекуди ніби здрігалося. Ніби щось живе забігало по йому, дмухало в обличча козакам, свистіло в вітрилах, розтріпувало гребцям спітнілі чуби.
— Гай-гай! — озвався Небаба, поглядаючи на небо. — Щось то буде!
Щось загуло здалека, ніби щось важке котилося з гори.
І море, й небо все темнішали. На воді став з'являтися білий шум, так наче білі птахи то виринали з моря, то знову пірнали. Десь угорі знову заквилив сокіл-білозерець… Козацькі чайки все дужче стрибали по хвилях, та все ж силкувалися пливти лавами…
На отаманській чайці стояв Сагайдачний; він скинув шапку і уважно почав роздивлятися навкруги. Чуб його маяв у повітрі.
— А буде щось, — стиха озвався він до Небаби, що стояв біля його.
— А буде, батьку, — одмовив Небаба.
Сагайдачний виняв з кишені хустку і махнув нею. З поміж козаків, що сиділи в отаманській чайці, устав кремезний козарлюга і підійшов до Сагайдачного.
— Подай гасло! — звелів йому Сагайдачний.
Гармаш пішов до передньої гармати; він мало не падав — так дуже хитало чайку. Вітер усе дужчав і аж вищав, наче з болю, наче його самого хтось примушував віяти.
Грімнула гармата, але стріль видався зовсім негучний проти того грому, що вдарив зараз же.