не було на чому спочити в тій водяній пустині. Людина почувала себе такою безпорадною, одірваною від усього світу. Вгорі небо, внизу безодня, і нічогісінько більше. Сум налягав на душу. Хоч би що небудь живе з'явилося на цій водяній пустині. Чайки пливли на південь. І людині хотілося спитати, що ж там далі, за тією безкраєю блакиттю? Здавалося, що там ще страшніше.
Тільки ліворуч, далеко-далеко, там, де небо сходилося з морем, простяглася довга темна смуга ніби хмарка, та й вона ніби тонула в морі, ніби туманом бралася.
— А то що? питали молоді козаки про ту смугу.
— То Крим…
Так ота хмарка, що ростає там, за далекою блакиттю — то Крим? Ото там мучуться бідні невільники?.. Ото туди пливуть козаки, щоб визволити їх і помститися за їх муки?..
А як сонце пече! Невже це те саме сонце, що й на Вкраїні: в Київі, в Острозі, в Прилуці, в Пирятині?.. І на море лягла од його безкрая блискуча смуга і тремтить вона та іскриться на тій страшній воді, що ніби дихає всюди, куди досягне око…
На великій отаманській чайці сидить, підобгавши ноги, сивоусий Небаба, ліниво смокче люльку і куняє.
У тій же чайці сидів і вусатий Карпо. Він не дивився на море, бо вже не раз бував на йому і воно його вже не цікавило. От у степу або в очеретах — то зовсім инше: там завсігди єсть на чому виявити свою спритність. А море — що! Сама вода, та й то така, що й пити негодяща.
Олексій Попович сидів недалеко від Карпа і з нічого робити перехилився через облавки і плю-
