ще не було й церкви, то й не було кому одправити козакам молебінь.
Ось уже все військо запорозьке посходилося на беріг до чайок, уже гребці посідали на свої місця, а останнє товариство купчилося ще то коло своїх корогов, то коло чайок. Коли це на гетьманській чайці з'явився з книгою в руках колишній київський бурсак і великий пройдисвіт, пирятинський попович Олексій. Тепер він був без шапки. Його гультяйська голова, завсігди завзято задерта вгору, тепер була похилена над книгою. Південний теплий вітрець маяв його чорним чубом та військовими короговками… Беріг захряс та зацвів козаками. Олексій Попович звів очі на гетьманську корогву і перехрестився. І враз усе козацтво познімало шапки.
— Олексій Попович святе письмо читає! Слухайте, браття! — прогуло поміж козаками.
„Ангелъ же Господень рече къ Филиппу: возстани и иди на полудне, на путь сходящій отъ Іерусалима въ Газу — и той бѣ пустъ“…
Голосно лунало по воді і скрізь по берегу вимовне поважне читання. Козаки слухали вельми уважно. Вони слухали не поповича Олексія, того, часто п'яного, гульвісу, задираку й пройдисвіта, що не давав нікому спуску; а слухали вони святе письмо. Обличча у козаків були поважні, а вітрець маяв чубами на похилених головах.
Олексій Попович вичитував усе голосніше та голосніше, замісць ѣ вимовляючи і та і взагалі церковно-слав'янські слова він вимовляв по вкраїнському, як тоді звичайно читано. І таке читання надто до вподоби було козакам, воно дуже торкало за серце. Під читання святого письма козакам згадувалася і рідна оселя, і мати старенька, як вона плакала, виряжаючи сина, і дівчина, як
