люльку. Вилізши на вербу, він озирнув степ своїми бачучими очима і, впевнившися, що ніде нікого не видко, сказав:
— Ну, хлопці, тепер гайда! Сонечко ще високо, до вечора чимало степом увійдемо, а ввечері одпочинемо трохи та й знову ходу на всю ніч.
— От як би коні наші не повтікали, то так би добре було! — бідкався Грицько, тягнучи на собі сакви з баклажкою.
— Еге! як би коні, то й Хома з Яремою вміли б їздити! — процідив запорожець крізь зуби, смокчучи люлечку.
— Чи піймали ж їх ляхи? — зацікавився Юхим.
— Еге! ловила баба воду решетом! — засміявся запорожець.
Над вечір утікачі дійшли до неглибокої балочки і стали спочивати, бо в їй була криниця з погожою водою. Повечерявши та напившися води з криниці, втікачі полягали спати в густій високій траві, так що їх зовсім не було видко.
Повставали, як зійшов місяць, і знову пішли. Ніч була дивно гарна. Повний місяць високо підбився. Сам срібнастий, він обливав срібнастим світом безкраїй степ, і під тим світом здавалося, ніби по степу ворушаться якісь таємні примари. Грицько дивився на місяць і йому здавалося, що там справді брат брата вилами коле і йому хотілося крикнути: „Не коли, чоловіче, — гріх“! То здавалося йому, що ось-ось з того вікна небесного визирне хтось на землю, на тихий степ, осяяний срібним промінням і скрикне: „А куди ви, хлопці, йдете?“ А то здавалося, що воно закричить позаду, десь за плечима, і Грицько озирався назад, а там усе здавалося ще таємніше й мовчазніше… Здавалося, що трава шепочеться поміж себе, а тирса лепече дитячими голосами: „Не топчіть мене, хлопці, бо мене ще ніхто
