— Еге! Пізно вже на коней… У річку треба.
— Як у річку? Ой, лишенько!…
— У річку? Топитися?…
— Дядечку! може б же ми ще втекли?…
Тепер уже зовсім добре чути було собаче гавкання. Молоді втікачі, страшенно перелякані, божевільними очима дивилися один на одного: від хортів князя Острозького далеко не втечеш!
Тим часом запорожець кинувся до старого очерету, що стремів поміж молодим, зеленим, зрізав чотирі товсті очеретини, швиденько попроштрикував їх, так що стали дудки і вернувся до товаришів.
— Ось нате вам по очеретині…
— Нащо, дядьку?
— Стонадцать кіп чортів! Слухайте, коли кажу! Візьміть по оцій очеретині в рота та й ховайтеся в воду поміж очеретом, та пірнайте з головою, щоб з берега голови не було видко, а очеретинка щоб зверху була. Та тихенько сидіть у воді і дихайте крізь очеретинку. Так і ввесь день можна висидіти в воді… Ми так од татарви ховаємося…
Хлопці вхопили очеретинки і тремтячими руками почали пхати їх у рота.
— Та глядіть же, щоб один кінець очеретини був у роті, а другий над водою, а не в воді, бо поллється вода в рота, і тоді вже капут — треба вистромлювати голову з води.
А тут уже добре стало чути, як тупочуть коні, як весело гавкають собаки. Стало чути навіть гомін людський. Коні почали ржати — почули, що свої близько.
Запорожець кинувся до терну, зломив кільки гострих шпичок, мерщій роспутав коней, укинув їм під сідла по кільки колючок і хвосьнув кожного
