дому далиню з півночі на південь; і вітер туди ж летить; і тирса, хвилюючися, хилиться туди ж. Он лози ростуть край озерця, — і вони хилють свої віти туди-ж таки, на південь. Ген далі заманячили в степу сайгаки, підняли свої гострі мордочки, понюхали повітря і майнули туди ж, куди й їх несуть слухняні коні. Он орел-білозерець ширяє над степом. А он чайка злетіла вгору, закигикала і спустилася в високу траву. Десь узявся зайчик, сів на задні ніжки, нашорошив вушка і враз схопився і майнув через могилу туди ж таки, у невідому далиню…
А он ген-далі щось чорніє, ніби люде ходять — то нагинаються, то випростуються, часом блисне щось проти сонця, — може то косарі з косами, а може татари… Страшно стає. А запорожець мовчить та смокче люльку. Йому не звикати мовчати. Запорожцеві часом цілими тижднями доводиться самому блукати степами: то він сайгаків полює, то на татарву чатує, то рибу в плавняхъ ловить — і ввесь час йому нема до кого озватися словом. То звикши мовчати, він і до хлопців не озивався. Мовчали й хлопці… А те чорне, що блукає степом, усе видніще стає… Моторошно хлопцям.
— То люде, дядьку, отам? — зважується один спитатися в запорожця.
— Дрохви, — вилітає з під вусів разом із димом.
І знову мовчать. Та й говорити нікому не хочеться. Кожному думається про своє минуле, ще таке недавнє, але таке вже далеке, далеке…
Сонце звернуло вже з обід; хмарки всі попливли до обрію; ставало душно; коні потомилися та й напоїти їх давно пора було.
Аж тут трохи вбік зазеленіли кущі верболозу,
