довгошиї бусолята, виглядаючи матері, що полетіла на здобитки за річку Горинь і дибала там по високій траві, шукаючи їжі. З хлівів вилітали ластівки, зручно хапали всяких кузочок та комашок, що безпешно літали собі проти сонечка і несли їх своїм пажерливим дітям. Горобці стрибали, весело цвірінькаючи. А на ластівок і на горобців чатував сірий кіт. Сховавшися в калачиках, він так тихо лежав, що як би не блищали очі та не ворушився кінчик хвоста, то подумав би, що він неживий.
Під повіткою сиділи люде: сам господарь того двору, Омелько Дряпкиця з жінкою та з онукою та кільки сусід його, що поприходили порадитися про деякі справи. Біля повітки в холодку, простягши передні лапи, лежав кудлатий Рябко. Омелько говорив про його:
— Такий розумний собака, такий розумний, — тільки що „Оченаша“ не знає.
Омелько був сивий чоловік з сивими усами, підстриженими над верхньою губою. А підстриг він їх на те, щоб не заважали вони брати дратву в зуби, бо він був швець. Сидів Омелько на трьохногому дзиґликові, сшивав дратвою козацький чобіт і жваво розмовляв з людьми.
— Та якого ж біса друкуєте ви в вашій друкарні? — питав він у високого блідого парубка, що сидів верхи на голоблі.
— Книжки друкуємо, дядьку, — одмовив, усміхаючися, парубок.
— Та які ж книжки? — допитувався Омелько.
— Усякі.
— Овва! Ото сказав! Усякі! Книга, то не чобіт. От я — то всякі чоботи шию: і здоровенні козацькі, і маненькі хлоп'ячі, — то все воно чоботи. А книги — гай-гай! Буває книга добра, православна, а бува й погана — католицька. От воно як!
