Сагайдачний дуже добре знав те все. Поміркувавши трохи, він зважливо підвів голову і глянув на козацтво.
— Хай буде так, вельможна громадо! Приймаю військові клейноди: на те Божа воля! — сказав він і вклонився на всі чотирі боки.
Знову полетіли вгору шапки і козацтво загукало:
— На могилу нового батька! На могилу кошового!
— На козацький престіл нового кошового! Хай високо сидить над нами!
— Вози давайте! Землю на могилу копайте!
Московські посли, чуючи ті вигуки, ніяк не могли зрозуміти, до чого вони і, дивуючися, зглядалися, ніби питалися: нащо могила? кому могила?
А козаки вже тягнуть вози на серед козацького кола. Поставили по два вози вряд і поперевертали їх дороги колесами.
— Хай так догори ногами Орду ставить!
— І Турещину!
— І ляхів догори черевом!
Козаки повиймали шаблі з піхов і заходилися копати землю, де хто стояв, набірали землю в шапки, в приполи, несли до возів і там її висипали. Наче мерця в ямі засипали.
Так думалося й Сагайдачному, що стояв осторонь з військовим писарем Мазепою та з курінними отаманами і замислено дивився, як козаки засипають вози землею. Згадалося йому, як співають кобзарі жалібну думу про те, як татарва козака постріляла-порубала, як товариші-козаки його в степу ховали, як вони очі йому голубою китайкою затьмили, а сами гострими шаблями суходіл копали, шапками та приполами землю носили, своєму товаришові високу могилу насипали…
