— Такі Так! — загуло козацтво. — Отаман правду говорить.
— Авжеж правду! Вже ж дівчину вітаємо не так, як козака!
Послові трохи наче полегшало. Він з подякою глянув на Сагайдачного і вклонився козацтву.
— Его милость атаманъ Сагайдачный истинно говоритъ, — почав він тремтючим голосом: — у насъ, господа казаки, грамоты его пресвѣтлаго царскаго величества бываютъ разны: коли великій государь пишетъ королю польскому, либо цесарю римскому, то печать подъ граматою бываетъ большая, глухая, подъ кустодіею, съ фигуры, и подпись дьячья живетъ на загибкѣ, а кайма той грамоты писана золотомъ, и богословіе, и великаго государя именованіе по рѣчь и инихъ — писано живетъ золотомъ-же, а дѣло — чернилы. Это коли великій государь пишетъ равному себѣ государю. А коли не государю пишетъ, а, примѣромъ, воеводамъ, козакамъ донскимъ, либо запорожскому славному войску, так печать живетъ не глухая, а отворчата и дьячьи подписи на ней не живетъ, а токмо титло царское все прописываетца. А титло царское — великое дѣло…
Козаки мовчали. Здавалося, що слова послови та його поклін утихомирили запальні голови. Сагайдачний кивнув писареві, щоб той читав листа. Мазепа викашлявся і почав голосно:
„Божіею милостіею, отъ великаго государя, царя и великаго князя Михаила Ѳедоровича всея Руссіи самодержца и многихъ государствъ и земель восточныхъ и западныхъ, и сѣверныхъ отчича и дѣдича, и наслѣдника, и государя и обладателя“…
— Погоди, панъ писарь, не такъ прочелъ, — перепинив посолъ читання писареві.
