— На забудемо, батьку! — озвався Небаба.
— А ти, Хвилоне-друже, перекажи всім діткам мою волю — ти її знаєш.
— Знаю, батьку.
Хворий замовк, бо тяжко було дихати. Згодом заговорив знову:
— Ох, широко я загадував, дітки… та не дожив… Не побачу Україну вільною… Не задавив кримську звірюку… А святий патриярх благословив мене на те… сказав, що в Ієрусалимі коло гробу Господнього молитимусь за Україну та за її діток…
Всі мовчали. Небаба втер сльозу, що мов горошина скотилася на сивий ус.
— Широко… широко загадував… Україна… Польща…
На дворі закрякав ворон.
— О, ворон кряче… недоленьку чує… На полі козак лежить… постріляний… порубаний… Хведір Безрідний… Не давайте їм України!.. Хвилоне, запалюй ґалери… Ой, як палає Кафа… Прощай Україно! Прощай, мати!..
Через кілька день ховали Сагайдачного. День був хмарний. Вітер гнав сірі хмари на південь наче на те, щоб вони пропливли над Запорожжям і сповістили запорожців, що вже немає батька, а звідти щоб подалися далі, пропливли над Кримом та над Чорним морем і подали звістку татарам та туркам, що вже немає того, кого вони так боялися.
По під Братськими мурами глухо шуміли верби. Сумно дзвонили дзвони.
Мало не ввесь Київ зійшовся ховати вславленого гетьмана. Молоді спудеї з Братської школи голосно виводили похоронний спів.
