Багато козаків забули вже, як то плакати, а тепер сльози котилися їм з очей.
— Гетьте! — кричав Хома. — Не вберегли живого батька, а тепер і мертвого не вбережете!.. Геть! Не підходь! Зарубаю!..
— Хомо, братіку! Що тобі сталося?..
— Геть! Не дам!.. Зарубаю!
На превелику силу взято в Хоми Сагайдачного і положено на землю, на козацькі жупани. Блідий, непорушний лежав він; не грудях запеклася кров, що повиступала з ран.
— Мати Божа! Гляньте: булава в руці!
— Гетьманська булава в руці! Ото диво — мертва рука булаву держить!
— Не випустив голуб сизий булави з своїх рук!.. І мертвий не віддав!..
— І мертвий держить гетьманські клейноди! Оце гетьман!
І справді гетьман держав у закостенілій руці гетьманську булаву.
— Стривайте! Він ще теплий!.. Ще живий!.. Та він дише!..
— Гляньте, очі росплющує!
Сагайдачний і справді росплющив очі, бо він не був мертвий…
Це вже був останній бій під Хотином. Після його султан нездобихом повів своє військо додому. Сорок день стояв він під Хотином, б'ючи на козацько-польський табор, та й нічого не вдіяв. Та це й не дивно, бо там було сорок тисяч козаків під приводом Сагайдачного. Подужати його було занадто важко.
Та за виграну під Хотином справу Сагайдачний заплатив дуже дорого, бо в останньому бої його тяжко поранено. Він уже не міг на коні сидіти, а везено його в Київ у королівському бер-
