були пороги, через які вміли плавати тільки запорожці; а знизу — дніпрові плавні, порослі височенним очеретом. Кажуть, що колись турки погналися галерами за козацькими човнами та й зблукалися в плавнях поміж очеретами і багато їх тоді козаки потопили. То вже й не важилися більше потикатися в Дніпро. Навкруги Січі насипано було шанці, а на шанцях стояли військові гармати. Вони були напоготові привітати ворога, звідки б він не поткнувся.
За шанцями були запорозькі куріні. То були довгі хворостяні будівлі, повкривані очеретом та кінськими шкурами. Та в курінях було тільки добро козацьке, а сами козаки не любили сидіти в курінях. Вільному казакові і тісно, й нудно було в оселі, і він любив жити на дворі просто неба; на дворі він їв та гуляв; на дворі й діло громадське справляв. Улітку і по весні та й у суху осінь запорожці любили спати на дворі, прокинувши свитину та поклавши сідло в голови; а то й просто на голій землі на купині головою десь край води, щоб як схочеться вночі пити, то щоб і вода близенько була, і вранці щоб було чим умити козацьке біле лице. Звісно, це тільки так у піснях співалося про біле лице, а звичайно воно було добре засмалене та покусане, бо комарів на Січі була сила-силенна. Та і вночі, прокинувшися, любив запорожець бачити вгорі не стелю похмуру, а високе зоряне небо. Глянувши на небо, він зараз же взнавав, скільки ночі зійшло вже, чи скоро розвидниться. Живучи, здебільшого, далеко від оселі то в степу безкрайому, то в лісі темному, то плаваючи морем, козак швидко звикав багато чого розбірати. Глянувши на небо, він по зірках пізнавав, де північний край, де південний, де схід, а де захід, бо небо він знав так саме добре, як і степи широкі, як
