вітали гетьмана Сагайдачного. Він їхав до Софійської церкви. Біля Золотих Воріт зібралося панство — українське й польське. Тут серед того панства був і ксьондз Загайло…
А дзвони дзвонють усе голосніше. Ось уже козаки під'їздять до Золотих Воріт. Сагайдачний проїздить проз панів і вітається з ними. Передні бунчуки схиляються на привітання.
— Здорові були, пане Загайло! — гукнув хтось весело.
Здивований Загайло глянув на козаків. З межи їх вийшли Грицько та Юхим і підійшли до Загайла.
— Невже не пізнаєте нас? — спитав Грицько.
Загайло мовчав.
— Та як таки, коней своїх не пізнаєте? — жартував Грицько.
— То ж ви нас у свою чортопхайку запрягали, — пояснив Юхим, — а тепер ми з коней козаками стали.
— Еге, тепер ми покозачилися, — сміявся Грицько. — Були коні, а тепер покозачилися.
— Єзус-Марія! — тільки й міг сказати здивований Загайло.
Всюди чуть було радісні вітання та вигукування. Знайомі й незнайомі віталися, цілувалися, мов на Великдень. Матері вітали своїх синів-козаків, що повернулися з походу чи з далекої неволі; жінки — чоловіків, сестри — братів; дівчата — женихів, часом давно вже оплаканих та обтужених. Батьки, повернувшися з неволі, не пізнавали своїх синів та дочок, бо покидали їх ще малими дітьми, а тепер вони вже були зовсім дорослі. Багато сліз лилося з радощів, та багато було й тужіння-голосіння по тих, що не вернулися з неволі та що полягли в бої, у далекому чужому краї…
Коло джури Яреми зібралася купка людей, і він оповідав їм про бій під Кизикерменем.