Сторінка:Гетьман Петро Сагайдачний (1922).djvu/118

Цю сторінку схвалено

— Живий ще, донечко.

— Таточку! Як же вас Господь визволив?

— Визволив, донечко, визволив Господь милосердний та оцей козак молоденький.

І він показав на Грицька, що стояв біля їх та червонів.

Так виходить, це він визволив батька своїй Одарі? І йому згадується та страшна ніч, як козаки запалили Кафу. Вона вся взялася вогнем і палала, освічуючи і море, і далекі гори. Гоготіло полум'я, руйнувалися мури, кричали, лементували люде, і посеред усього того галасу Грицько почув, як хтось гукає: „Поможи, Господи, козакам!.. Помоліться, браття, за душі бідних невільників!.. Однесіть од нас поклін на Вкраїну — на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, де народ хрещений!“ Грицько озирнувся і побачив заґратоване віконце в льоху, а з-за ґрат визирають висохлі, вимучені невільники з довгими бородами.

— Боже! та це ж козаки! — скрикує Грицько.

— Були колись козаки, братіку, а тепер невільники…

Грицько кинувся до дверей і висадив їх геть. З льоху, дзвонючи кайданами, виходють невільники, кидаються до Грицька, цілують його і плачуть, і моляться… А Кафа горить… Кафа палає…

— А як же ти, доню, потрапила сюди з Острогу? — спитав батько в Одарі.

— Я, тату, до печерських святих прийшла помолитися за…

— За Грицька? — одказав сміючися батько. — А старі живі ще?

— Живенькі ще — і дідусь, і бабуся, — хвалити Бога.

Та далі вже не можна було розмовляти, бо не чуть було нічого за радісними вигуками: то люде