— Грицю! Ох, Мати Божа! — гукнув хтось.
Грицько, що йшов поруч із своїм приятелем Юхимом, здрігнувся мов попечений і глянув по людях. Там, у стовпищі, якась дівчина з ціпком у руках і з клунком за плечима, впавши навколішки, простягала руки чи то до церкви, чи до сіроокого Грицька.
Грицько прожогом кинувся до дівчини.
— Одарю! ти тут, серце?
— Тут, Грицю!
Запорожець обняв дівчину, а вона пригорнулася до його і мовчала, тільки плакала.
Коли це позад їх озвався чийсь тремтючий голос:
— А мене не пізнаєш, дочко?
Дівчина підвела голову. Червона як маківка, крізь радісні сльози глянула вона туди, звідки озвалося до неї і побачила високого сухорлявого чоловіка з довгими просивими вусами у якомусь чудному не козацькому вбранні.
— Не пізнаєш батька? — спитав знову чоловік.
Голос той був по знаку дівчині і очі такі вона десь бачила… А, згадала, згадала! Ще маленькою бачила вона ті очі, ще як малою дівчинкою була. Вона лежала, а над нею нахилився хтось такий вусатий та ласкавий, і очі в його були добрі-добрі. І з тих очей викотилися дві сльозини і впали на неї… Бабуся казала їй потім, що то її татко прощався з нею. Бо він, як умерла його жінка, Одарина мати, занудьгував дуже і пішов на Запоріжжа, та з того часу й чутки не було про його…
— Тату! та це ж ви?
— Я, доню, голубко…
Дівчина кинулася до батька.
— Тату! татуню! Так ви ще живі?
