веде Хведорових, тих, що він за Кизикерменем у татар здобув…
Хведір хоче скрикнути, гукнути свого джуру, але не може і тільки ледві ледві стогне, а в грудях наче все рветься і душа вилітає з тіла… І вже нічого не видко: ні джури з кіньми, ні блакитного неба, ні сонця…
Опритомнівши, Хведір побачив, що біля його стоїть навколішках джура Ярема й плаче.
— Це ти, джуро Яремо? Ти живий?
— Живий, — за слізьми насилу промовив джура.
— А мене вбито?
— Ні, не вбито, а мабуть поранено тяжко.
Хведорові знову заплющилися очі. Джура влив йому в засмаглі уста трохи вина червоного. Поранений ніби трохи ожив, глянув на джуру і попрохав пошепки:
— Дай ще, джуронько!
Джура дав ще трохи.
— Усіх наших побито?
— Усіх, тілько я сам утік.
— А де ж наші чайки та ґалери?
— Не знаю; може вже поминули Кизикермень та пливуть безпешно додому.
Хведір помовчав трохи. Джура одгорнув йому волосся з лоба.
— Душно… пече мене… — шепотів поранений.
Джура зломив зелену гілочку і почав махати нею над пораненим. Хведір повів очима і побачив свою зброю.
— Кому ж моє добро достанеться? — прошепотів він, зітхаючи.
Тихо навкруги. Тільки джура плакав мовчки та вороння крякало часом, клюючи мертві очі.
