А, згадав нарешті!.. Їх же, отих козаків та його, послано прокрастися по-за Кизикерменем, а як пливтиме козацьке військо повз Кизикермень, тоді напасти на турків з того боку, з Дніпра; турки з несподіванки налякаються, вийде в їх зам'ятня, а запорозьке військо тим часом помине Кизикермень.
Ото ж, пливучи до Кизикерменю, побачили вони, що на березі коні посідлані пасуться…
Схотілося козакам коней добрих добути. Вийшли тихесенько на беріг, роздивилися, аж татарське військо в холодку безпешно спочиває, пустивши коней пастися. Ну, козаки на татар напали і всіх до одного повбивали… І Хведір убивав… І тепер там лежать татари посічені-порубані, отак, як отут козаки… І вони дивлються на блакитне небо…
А коней козаки позабірали… І Хведір здобув там собі пару добрих коней…
І далі згадувалося Хведорові… Вже вони Кизикермень поминули… І враз, як сарана, татари на їх напали… Багато, багато їх… Кричать: „Алла! Алла!..“ Козаки одбивалися… І Хведір одбивався… А далі вже він нічого не пам'ятає: мабуть його вбито!.. Але чого ж він на цьому світі?.. Та це ж його душа ще по землі ходить — сорок день же їй ходити. Та тільки чому ж не ходить вона по своїх, рідних місцях? Чому вона не на Вкраїні, а на цьому чужому полі, серед мертвих?…
А то хто йде і двох коней за поводи веде?.. І то мертвий? Чи живий може? Ходить поміж мертвими, нахиляється до їх, придивляється… А вороння його лякається і знімається з мертвих там, де він іде. Мабуть же то живий хтось. Та це ж неначе Ярема, джура Хведорів… Та він же… І коней
