В моїй душі ніяких сил нема.
Бож ні на волос я не вище
І до безмежного не ближче.
Мефістофель: Мій панцю! ви трактуєте всі річі.
Як люде звикли трактувати їх:
Ми зробимо хоч трошки розумніше
І візьмем від життя як можна більш втіх.
До ката! Бож як руки так і ноги
Твої, — так само й зад і голова.
А їх вживати вже не вільно мати змоги?
Хіба на них вже не мої права?
Коли шість коней я купити міг,
То їхні сили може не для мене?
О, ні! Я їду ними так шалено.
Як би і сам я мав три парі ніг.
Отож, сміліш! а міркування кинь
І враз зі мною в світ широкий линь!
Кажуж тобі, що фільозоф дурний —
Мов худобина на землі без паші.
Де привязав його до місця дух лихий.
Хоч навкруги пасовиська найкращі.
Фавст: Та з чогож ми почнем?
Мефістофель: Покинемо цей кут!
Таж це тюрма! Що нам робити тут?
Яке життя: між цими кістяками
Висотувать себе перед учениками?
Облиш сусідові цю честь!
Навіщо молотить пусту солому?
Знання, що в тебе може єсть.
Ти з цих дітей не передаш нікому.
Один з них вже сюди, здається, йде.
Фавст: Не можу я тепер його приймати!
Мефістофель: Не гарно так! Хлопчина довго жде,
Як тут його прогнати без розради?
Твій плащ і шапку! — зодягнусь як стій; (переодягається)
Здається, маска до лиця припаде.
Ти покладись на дотеп мій!
Я чверть годинки. Ти не гайся
Та в подорож тим часом прибірайся. (Фавст виходить).
Мефістофель (переодягнений в одіж Фавста):
Ненавидь тільки розум свій, який
Найвища сила у людей.
Вір чарівництву лиш та чуду.
Хай дух брехні тебе введе в облуду.
То ти вже певно будеш мій! —
Ти маєш духа буйного від долі.
