Приймати мусить всі майбутні болі.
Все пережити — ось моє бажання, —
На собі понести тягар людської долі;
Глибінь і височінь, всі радощі, все горе
Я візьму сам на власне серце хоре:
Свій виднокруг до меж її розкину.
Аж доки й сам, як і вона, не згину.
Мефістофель: Повір мені! Я цю сухеньку страву
Вже кілька тисяч років гриз!
А хто з людей цю вічно-темну справу
З колиски до могили вже доніс?
Ти нам повір! Цей світ величній
Для Бога тільки, — все йому!
Він сам сидить у славі вічній.
А нас прогнав у вічну тьму.
А вам дає то день, то ніч.
Фавст: Яж хочу знать!
Мефістофель: Це дуже гарно!
Та я жалкую за одніську річ:
Короткий час, — мистецтво без кінця.
Здається, я навчаю вас не марно.
Ви уявіть собі славетного співця.
Який би мріями до неба долітав. —
(Звичайно цим займаються поети)
І всі найкращі, золоті прикмети
На вашу чесну голову складав:
Відвагу льва,
Та прудкість оленя.
Та Італійця кров гарячу.
Норвежця витревалу вдачу. —
Як би хтось міг його навчити,
Як гордість з хитрістю злучити.
Щоб ви, своєю молодістю пяні,
По плянові його запутались в коханні.
Я сам, як лиш такого пана знав би.
То мікрокозмом я його назвав би.
Фавст: А щож я варт, коли життя моє
Ніяк вінка людського не осягне.
Якого серце і душа так прагне?
Мефістофель: Ти вартий того, чим ти є.
Хоч міліон перук на голову натягнеш,
Хоч ти й які високі чоботи зодягнеш.
А всеж зістанешся таким, яким ти є.
Фавст: Я зрозумів, що всі людські науки,
Ті скарби духа, я збірав дарма.
Як тільки з горя я заламлю руки.
